- мова.укр
До головної сторінки
Мовна ситуація в Україні



     
 
Виходячи з суто формальних показників, у етносу, який становить майже 80% населення країни, не повинно бути проблем мови, культури, національної духовності. Проте, в Україні українці мають в цій сфері більше проблем, ніж розв'язань. Це пояснюється особливостями України як держави. Адже Україна є державою не лише посткомуністичною, але й постколоніальною. Цей факт спричинився до сформування особливих ментальних рис української постколоніальної політичної, економічної, адміністративної еліти. Всі проблеми української мови, культури, національної гідності, точніше відсутності такої, пов'язані з тим, що українці не перестали бути колоніальним народом, незважаючи на формальну, дуже формальну незалежність, не стали господарями власної хати. [Ігор Лосєв, Радіо "Свобода", 24.10.2003].  Докладніше
 
     
     
 
"Сусіди [білоруси] завжди будуть для нас прикладом того, що ми зупинились буквально за крок від того жахливого провалля, після падіння якого культуру потрібно вже не розвивати, а рятувати від остаточного знищення. Наші "маленькі" україномовні західні області - це середня європейська країна. Наш центр, який також поволі повертається до української, - це вже країна велика. Пригадую, як я блукав вулицями Гродна, можливо, найромантичнішого з білоруських міст, у намаганні почути хоча б крихітку білоруської мови. І почув! Двоє інтелігентних молодих людей (один з них виявився якраз викладачем білоруської) жваво спілкувались між собою мовою, яку я до цього бачив лише в книжках… Йшов 1980 рік… З того часу ситуація, звісно, змінилася. Однак і досі люди, які розмовляють між собою білоруською, виглядають такою собі забобонною сектою на власній батьківщині… Це дійсно страшно… Жодними базіканнями про спільну долю, союзну державу і братів-слов'ян не виправдати це національне самознищення… Народ, який позбувається самого себе, ніколи не буде щасливим народом" [Віталій Портников, "Дзеркало тижня", 2002].
 
     
     
 
"В Україні сьогодні розв'язано жорстоку громадянську війну на мовному ґрунті… У місті, що має Хортицю в серці, озвірілий плебс побиває водія тролейбуса тільки за те, що він оголошує зупинки мовою, без знання якої козацтво не приймало на Січ. У Чернігові зграя з 12 совків жорстоко б'є хлопця (О.Бондарєва) за козацьку чуприну. У Львові вбивають народного артиста за українську пісню. У Києві кіоскер заюшує пістолетом покупця, здивованого вавилоном мов на етикетках, на яких нема своєї. На Хрещатику накидаються з лайкою на члена-кореспондента і молодого вченого - за те, що ведуть мирну бесіду літературною мовою…" [Віталій Радчук // "Урок української", №1, 2003, с.6].
 
     
     
 
"Вулиці українських міст залила повінь привселюдної матірщини. Через сіпання з мови на мову і словоблуддя люди втрачають здатність до порозуміння і, як глухарі, чують тільки самих себе, свій біль і свій крик, своє войовниче волання до справедливості. А всю громаду охоплює стан напівнімотності, розпорошеності, безпорадності, пригніченості, скиглійства, в'ялості, налаштованості на сплеск агресії, нарешті самоїдства, самоприниження, покори, догідливого плазування на колінах перед сильним, благального жебрання і моління на ярмо. Німа без'язика маса - безлика й сумирна, як отара, проте всередині її панують сторожкість і недовіра, bellum omnium contra omnes - війна кожного проти всіх, загальна ворожнеча" [В.Радчук // "Урок української", №1, 2003].
 
     
     
 
"Реальна мовна ситуація України на зламі століть виглядає так. Фактичний українсько-російський білінгвізм існує вже тільки на Заході... Схід України на сьогодні вже не білінгвістичний, він російськомовний, причому фонетично ця російська мова втрачає дедалі більше територіально-українських ознак… Нині київська, дніпропетровська, полтавська і черкаська молодь говорить уже цілком уніфікованою російською, з усіма характерними лексичними прикрасами і сленґовими новаціями. Само по собі це було б не так і погано, якби ця молодь говорила не тільки по-російськи" [Юрій Андрухович, 24, 40].
 
     
     
 
"Свідоме українство становить, на жаль, приблизно 20 відсотків населення (це видно за всіма опитуваннями, виборами, референдумами). Але йому протистоїть не якесь там свідоме російство чи свідоме совєтство (свідомих русофілів є теж десь 20 відсотків), йому протистоїть величезна маса аморфного населення, яка має дуже розмиту ідентичність. Свідомі українці намагаються його навернути в свою віру, а русофіли - в свою. Це не просто вибір між українською культурою і російською, а точніше, українською і совєтською (тобто примітивним варіантом російської культури). Це вибір між майбутнім і минулим. Це вибір між тим, чи приєднається Україна до першого світу, вскочить у той вагон - чи опиниться у Євразії серед якихось там сумнівних "товаришів" [Микола Рябчук, в інтерв'ю для "Уроку української", 2002, №5-6, с. 4].
 
     
     
 
"Згадаймо, який шок виник у всіх, коли почали перекладати фільми та серіали українською мовою. Шок пройшов, до української мови звикли, але вона мало кого спонукала заговорити саме по-українськи… Справа в тому, що попри всю правильність і відповідність нормам української мови, мова телебачення видається неприродною. Відчувається, що в повсякденному спілкуванні і диктори, і актори віддають перевагу російській мові, а це накладає свій відбиток на їхньому мовленні. Крім того, більшість програм і фільмів - це переклади, а переклади, якими б досконалими вони не були, все ж не мають тієї енергетики, яка наявна в живому спілкуванні" [Наталка Позняк]. Стаття-джерело
 
     
     
 
"Більшість провідних телеканалів, які заявляли про себе як про суто українські, все більше починають паралельно використовувати російську мову… На мою думку, причин такого стану речей кілька. Про одну з них я дізналася від колег. Мовилось про те, що сьогодні в Україні є певний відсоток населення, який не розуміє або не сприймає української мови і для того, щоб примусити їх дивитися канал, потрібно підлаштовуватись під них. А це - рейтинг. А рейтинг - це реклама. А реклама - це гроші. На жаль, тепер український ринок мас-медіа важко назвати не тільки патріотичним, але і українським взагалі" [Наталка Позняк]. Стаття-джерело
 
     
     
 
Цілком витіснено україномовну культуру з FM-ефіру, який особливо популярний серед молоді. У Києві сьогодні працює з півтора десятка ультракороткохвильових студій, і всі вони є активними провідниками російського маскульту. Створюючи максимально сприятливі умови для російського шоу-бізнесу, FM-станції України знищують свій національний шоу-бізнес [О. Євтушенко, 8, 4].
 
     
     
 
У порівняльному дослідженні мовної політики Латвії, Білорусі й України зазначено: "Якщо Латвія, висловлюючись образно, каже російській мові "ні", Білорусь - "так", то Україна каже "не знаю" [2, 46]. Ці слова точно окреслюють ставлення української влади до розв'язання мовних проблем [Лариса Масенко, 6, 8].
 
     
     
 
Київське урбаністичне середовище створює психологічно комфортні умови для російськомовної частини населення і дискомфортні для тих, хто зберігає вірність рідній мові. Говорити українською в усіх ситуаціях міських контактів означає повсякчас долати опір мовного середовища. Можна сказати, що мовно-культурна атмосфера наших міст зробила російську мовою пристосування, а українську - мовою протистояння [5, 12-13].
 
     
     
 
Як відомо, особливо активно звуження сфер застосування української мови відбувалося в останні три-чотири десятиліття перед розпадом Радянського Союзу. Саме за цей час у колишньому СРСР кількість тих, хто вважав українську мову рідною, зменшилася на 10 млн. осіб [Лариса Масенко, 6, 8].
 
     
     
 
"Внаслідок великодержавної мовної політики в СРСР сформувався досить потужний соціальний шар людей "безмовних", тобто - не побоюсь різкого слова - ментально кастрованих. Той сердешний донецький шахтар, котрий уславився був на цілу країну, заявивши, що йому байдуже, яка буде мова, аби була ковбаса, по-своєму мав слушність: після того, як закаламучено свідомість, тільки тіло та сигнали внутрішніх органів - зокрема й шлунка - забезпечують людині правдивий зв'язок із зовнішнім світом… себто світ уже сприймається цими людьми суто біологічно - на смак, на нюх, на дотик, - але не по-людськи, не через слово: навіщо сліпому окуляри?" [Оксана Забужко, "Урок української", 2002, Ч. 9, с. 14].
 
     
     
 
"…у випадку дальшого існування Української держави - російської мови в ній об'єктивно меншатиме. Вона фактично, а не юридично, ставатиме мовою однієї з національних меншин (аж тоді варто буде згадувати про європейські хартії, а не зараз, коли в освіті, масовій інформації, масовій культурі, бізнесі, спорті, інших галузях з великим відривом домінує саме, вона, російська!). Це триватиме довго, іноді за принципом "крок вперед, два кроки назад", найчастіше - за принципом маятника - то в один бік, то в другий, але загалом красиво, поступово, спокійно і недраматично, а головне - безболісно. Але це обов'язково відбуватиметься разом із черговими змінами поколінь. Уже сьогодні на київських вулицях діти шкільного віку розмовляють між собою українською. І це аж ніяк не упереджене враження відірваного від реальності галичанина" [Юрій Андрухович, 24, 46].
 
     
     
 
"Протистояння двох мов в Україні є насправді одним із увиразнених проявів дещо глибшого протистояння: між новими можливостями України як нового державного утворення та імперською інерцією. За своєю суттю проект "збереження і захисту російської мови та культури" в Україні і на всій Одній Шостій є проектом реального збереження і дальшого функціонування імперії в її найсуттєвішому вимірі (такий собі проект "Імперія-2", послуговуючись актуальною нині знаковою системою). Єдина російська мова і спільні культурно-ментальні коди повинні цементувати в єдину цілість, якомога більше населення колишніх радянських територій. Слушної історичної миті ці відрубані кусні знову позростаються - головне зберегти ностальгію за минулим і потяг до цього зрощування, а російська мова і є виразником цієї ностальгії й цього потягу" [Юрій Андрухович, 24, 44].
 
     







 Нове про Мову 

NovaMova.com.ua