До головної сторінки
 


"А СВОЄЇ ДАСТЬБІ..."
ДО МОЇХ РОСІЙСЬКОМОВНИХ СПІВВІТЧИЗНИКІВ

 

Низка подій останніх місяців, які стосуються проблеми української мови, спонукала вдатися до незвичного для мене жанру. Пишу на цю тему вперше - дуже вже наболіло.

Нерідко доводиться чути, що, буцімто, це питання надто дріб'язкове з огляду на наші економічні негаразди. Але, вважаю, ставлення до мови - один із найважливіших політичних чинників, від якого залежить шлях розвитку країни, її безпека, її місце у світовій спільноті.

Відразу зауважу: я - російськомовна українка, у якій тече російська та польська кров, городянка, люблю і знаю російську класичну літературу і маю чимало друзів серед росіян, ніколи не належала до жодної партії. Тривалий час, вихована радянською ідеологічною системою, навіть не замислювалася над місцем України та української нації у світовій співдружності, не кажучи вже про те, що просто не відчувала себе українкою. Тобто, я одна з багатьох. Одурених, ошуканих, із понівеченою свідомістю, "совків". Тому вважаю, що маю моральне право на деякі, так би мовити, радикальні зауваження та міркування.

Аксіоматичне, що саме мова є однією з найважливіших ознак певної нації, а відтак визначає назву держави. Зрозуміло й те, що сьогоднішній мовний стан є наслідком певних історичних перипетій.

Україна потрапила у виняткове становище. Не возз'єднання, а, власне, приєднання України до Росії після Переяславської угоди в 1654 р. стало початком поступової втрати Україною своїх позицій як козацької держави, а з нею - втрати своєї автентичності. Тарас Шевченко ще в 1845 р. зрозумів фатальну помилку Хмельницького, різко виступивши проти нього у поезіях "Стоїть в селі Суботові" та "Якби то ти, Богдане п'яний...".

З того часу, прямо не називаючись колонією, Україна століттями, по суті, була такою, ставши донором не лише багатющих природних, але й інтелектуальних ресурсів. Але основне - вона втрачала чи не головну ознаку нації - свою мову. Що ж відбувається в Україні після проголошення Незалежності? Здавалося б, довгоочікувана свобода дає необмежені можливості для розвитку національної культури та мови. І на початку національне відродження начебто набирало сили. Але нині, попри мажорні звіти наших можновладців, ми немовби знову повернулися до часів російського самодержавства і послідовної політики русифікації за радянських часів, бо титульна українська нація в плані мови перебуває сьогодні фактично у стані національної меншини. І не треба заспокоювати себе тим, що, мовляв, середня і частково вища освіта перейшли на державну мову. Поза лекціями й уроками викладачі, школярі та студенти розмовляють здебільшого російською. Пригнічений комплексом меншовартості, яка впроваджувалася століттями, український народ і нині соромиться власної мови, вважаючи ознакою елітності мову сусідньої держави.

Деформоване поняття "елітності" спонукає селянську молодь наввипередки сумлінно опановувати російську, щоб, бува, у місті ніхто не назвав "жлобом" чи "кугугом". Навіть не замислюючись, ми цим самим визнаємо, що так і залишилися колоніальною країною, і такої нації, як українці, просто не існує. То як же ми чекаємо поваги від світу (а з нею - вступу до всіляких міжнародних організацій, надання кредитів тощо), якщо не поважаємо себе самі? Смерть мови - то смерть держави. І в цьому я цілком переконана. А те, що давно триває агонія, у мене особисто не викликає сумніву. Невже в цьому контексті не досить розмов про другу державну або "утиски" російської?

...Ніколи не забуду того болю і сорому, коли кілька років тому потрапила на обговорення "проблеми російської мови в Україні". Організатором цього дійства був "СЛОН" на чолі з колишнім правозахисником Маленковичем. Про що йшлося - і так зрозуміло. Вразила безпорадність наших вельмишановних і відомих науковців, які брали участь у цих так званих дебатах. Не знайшлось у них аргументів на противагу цій цинічній брехні, бо ж загальновідомо, що у Криму і Східному регіоні майже немає українських шкіл, що із 17 тисяч поширюваних в Україні видань переважну більшість складають російськомовні, що української не почуєш на вулиці.

А скільки дотичних проблем! Занедбана українська сучасна література. Автори мають сплачувати чималі гроші за видання своїх творів. Українська книжка не в змозі конкурувати з навалою привозних книжок ні за тиражами, ні за ціною. Таке ж становище і з музичною продукцією. Диски і касети із записами наших виконавців удень зі свічкою не знайдеш. А ціни... Натомість у магазинах - засилля попси з сусідньої держави, яка, до речі, формує спрощений смак, а відтак відвертає молодь від набагато оригінальніших і професійніших, але складніших українських музикантів. На розкрутку та оплату пристойної сцени вони не мають коштів, держава ними не цікавиться, а меценати в Україні, певно, перевелися. В ефірному просторі панують виключно російськомовні FM-радіостанції. Фактично загинув український кінематограф. Але ж усе це - складові ідеології, які покликані формувати духовність, національна культура, яка має оберігати і пропагувати нашу мову...

Історичні катаклізми зробили з нас надто толерантну націю (щоб не сказати - безхребетну і залякану). На догоду іншим країнам ми ладні віддати зброю, знищити власне виробництво, село, культуру, мову - тільки б називатися демократичною державою. Але в усіх демократичних країнах існує таке поняття, як національна гордість. Саме вона змушує визначати пріоритети на користь власної держави, народу, мови. Приміром, французи її мають, бо не пускають у свій мовний простір англійську. Так само оберігає свою мову як ознаку державності переважна більшість цивілізованих країн світу.

Я - киянка у третьому поколінні. З колиски, коли у дитини формуються мовні навички, чула лише російську. Мова школи, оточення також була російською. Школа зробила все можливе, щоб прищепити стійку нелюбов до української мови та літератури. Це стосувалося не лише якості викладання (вчителями української, принаймні у місті, ставали за залишковим принципом, та й одержували вони меншу зарплатню, ніж учителі російської). Варто, либонь, передивитися шкільні програми 50-70-х років, щоб переконатись у цілеспрямованому прищеплюванні цієї нелюбові. (Не кажу вже про тотальну брехню відносно української історії). Ясна річ, про виховання нас у дусі українського патріотизму не могло бути й мови. Ми росли національними невігласами, навіть не замислюючись над своїм принизливим і жалюгідним становищем.

Щоправда, формування національної свідомості як початкового етапу патріотизму особисто у мене почалося з прищеплення моєю мамою, Антоніною Пилипівною Ткачук-Лисенко, національної гідності. Вихованка комсомолу і партії, вона свято вірила у "високі комуністичні ідеали", але в реальному житті неодноразово стикалася з грубим шовінізмом. У місті на Волзі - Хвалинську, в евакуації, ставлення до українців було, м'яко кажучи, не братнім. В очі мамі говорили: "У хохлов башки наставные" (себто, вони дурні). Цю образу не себе, а України, мама пам'ятала до самої смерті. А тоді доводила і словом, і ділом високий розумовий потенціал українства, й у всіх справах, які їй доручали (редактором радіокомітету, вихователькою у дитбудинку тощо), мала бути найкращою. Рішення мами довести нашу національну спроможність, напевно, не було в той час виявом свідомого патріотизму. Скоріше, спрацювало почуття національної гідності. А ще, гадаю, - закон фізики: на кожну дію (тиск) виникає протидія.

Якщо українофобські випади спочатку не сприймалися мамою в контексті державної політики, то справжній шок вона відчула під час роботи в партархіві (на початку 70-х) над історією Дніпровської військової флотилії. Секретні документи про "банду Зеленого", Брестський мир тощо, відкрили їй очі на брехливу і шовіністичну політику радянської влади щодо України. Прозріння, а за ним усвідомлення мамою себе тим самим "гвинтиком", яким усе життя маніпулювали, призвело до переоцінки цінностей. Тоді я почула від мами, комуністки з великим партійним стажем, розпачливе: "На що пішло моє життя?"

Виховане мамою почуття національної гідності не дозволяло ні мені, ні моїй дочці в ситуаціях, коли грубо нападали на Україну, мовчки ковтати образу. А таких епізодів було багато. Приміром, наприкінці 80-х незнайомий, інтелігентного вигляду літній чоловік, почувши наш із колегою, науковим працівником Державного музею Т.Г. Шевченка, діалог, зневажливо кинув: "Что, до сих пор по-человечески не научились разговаривать?.."

Продовжувалося формування моєї свідомості у редакції газети "Літературна Україна". Завжди буду вдячна Івану Васильовичу Зубу, Івану Білику, Олесю Лупію, Олесю Дмитренку, Ганні Заєць, Василю Шевчуку, Ганні Чубач і багатьом іншим. Вони терпляче виправляли мої русизми, допомагали порадами. Нині прибалтів ніхто не звинувачує у націоналізмі, бо політика держави спрямована на національне самозбереження.

Може, і нам час припинити "інтернаціональні", псевдодемократичні реверанси і хоча б спочатку в державних, а потім і в громадських установах ввести таку систему штрафів? Окрім штрафів, я б іще й не надавала слова тим депутатам, котрі нехтують "Закон про державну мову", виступаючи з високої трибуни російською. Те ж саме стосується й урядовців. Якщо людина не володіє державною мовою, вона не має права обіймати високі посади. І в цьому питанні повинна бути принциповою політика держави. Гадаю, курси з вивчення мови не завадили б і тим можновладцям, які розмовляють "суржиком" (кілька років тому подібні безкоштовні курси просто на робочому місці були влаштовані для працівників Телерадіокомпанії України). А далі поступово переходити на спілкування українською у громадських місцях. Мимоволі пригадується політика коренізації...

Це, так би мовити, впровадження мови "згори". І тут необхідно врахувати дві категорії російськомовних членів суспільства: тих, хто належить до свідомих громадян, але не може говорити українською з різних причин (чи погано знає і соромиться, чи добре знає, але не в змозі переступити психологічний бар'єр); і тих, хто не хоче говорити з принципу. Уже чую обурення прихильників псевдодемократії і тієї частини російськомовного населення, що спить і бачить себе у "братньому союзі". Панове, є вихід, навіть два. Перший - вивчити українську. (Ви ж себе не вважаєте настільки дурними, щоб не опанувати мову братнього слов'янського народу. Ми ж вашу опанували. Ліпше своєї). І другий - якщо не сприймаєте всього українського - їдьте на батьківщину тієї мови, якою ви спілкуєтеся, бо в даному разі в наявності неповага до того народу, чий хліб ви їсте.

Ні в якому разі не пропагую створити Україну лише для українців (це і неможливо), але непоодинокі прояви шовінізму, зневажливого і ворожого ставлення до української мови та її носіїв (особливо у Криму і на Сході) не повинні залишатися поза увагою Президента, Уряду і Верховної Ради. Це, на мій погляд, стосується вже питання національної безпеки, бо є грубим порушенням законів України і прав людини. До того ж, невідомо, як поведуть себе українофоби у критичний для країни час.

А щоб процес пішов "знизу" і заговорило українською все суспільство у повсякденні, свідомо, - потрібне, найперше, виховання патріотизму. Мені скажуть: навряд чи можуть пишатися своєю країною напівголодні люди. Але люди напівголодні якраз тому, що не мають почуття національної гідності, а вона є могутнім об'єднуючим фактором, який спонукає обирати своїх лідерів саме за цією ознакою. Патріотизм мусить стати основним гаслом, головною ідеєю у суспільстві.

У нашій державі проблема не стільки в тому, щоб виховати (нинішні шкільні програми дають більш-менш правдиву інформацію, яка сама по собі має прищеплювати любов до батьківщини), скільки в тому, щоб перевиховати ту величезну частину населення, яка навчалася за радянських часів (маю на увазі оту першу категорію російськомовних громадян). Тобто, йдеться про виправлення нашої викривленої свідомості. А для цього, знову ж таки, потрібна широка й достовірна інформація про нашу історію, здобутки - сьогоднішні й минулі - у науці, культурі, літературі. (Шляхом гуманізації суспільства пішли уже всі розвинені держави, зрозумівши, що духовність народу - запорука економічного зростання).

Колись знайомий москвич сказав мені: "У вас, кроме Шевченко, нет всемирно известных деятелей культуры". Ця категорична заява змусила мене довгенько-таки попотіти над купою літератури і скласти список наших видатних співвітчизників. Так от, в українців зовсім не "наставные башки". Звідси родом ті, кого знає весь світ: політик Феофан Прокопович, учений Вернадський, композитор Чайковський, письменник Гоголь, просвітитель Даль, конструктор Корольов, співак Вертинський. Мені не вистачить місця на цих сторінках, щоб тільки перелічити всіх діячів науки, культури, мистецтва, літератури, кого Україна забула, кого переважна більшість суспільства помилково вважає діячами Росії. А немешканці України, які залишили тут своє серце й увіковічнили її у творах? Не армія - армада. Гадаю, інформація про таких людей допомогла б подолати комплекс меншовартості, отже, й сприяла б вихованню почуття національної гідності.

Найкоротший шлях інформування, ясна річ, через ЗМІ. Але всім відомо, що наш інформаційний ринок заполонили російськомовні видання із яскраво вираженим проросійським спрямуванням, а українські ледь животіють на мізерних тиражах. Лише в одному кіоску № 509 м. Києва я нарахувала 41 журнал і 11 газет російською мовою і лише 1 журнал і 3 газети українською (згадаймо кількість українських видань у 20-ті роки). На жодному телевізійному каналі, а тим більше у "праймтайм", не побачиш культурологічних передач. Зрідка у суцільному болоті американської кінематографічної попси раптом вигулькне інформація, але стосується вона лічених, головним чином, знаних митців. А решта?

Лише національне радіо мужньо борсається з останніх сил, не зраджуючи патріотичному спрямуванню. Але його фінансове животіння тримає прихильників у побоюванні, що от-от цей острівець української духовності поглинуть грошовиті монстри із власним уявленням про національну культуру.

Не секрет, що чим якісніший україномовний інформаційний продукт, який охоче "споживає" переважна більшість населення України, тим швидше, хоча б на пасивному рівні, буде сприйматися українська мова. Але переважна більшість телепрограм і майже всі художні фільми йдуть російською мовою. І знову ж таки, серед програм немає жодної, яка б примусила пишатися своєю країною, вселила надію, оптимізм. Негатив і похабщина, які бурхливим потоком виливаються на нас із екранів, у багатьох викликають песимізм, зневіру, небажання жити і працювати в Україні, а тим більше - вчити українську мову і спілкуватися нею. То ж виникає цілком слушне запитання: на яку країну працюють наші ЗМІ, хто, зрештою, відповідає за ідеологію в нашій державі та чому грубо порушуються узаконені пропорції українського і російського мовлення?

Пасивне накопичення мовного запасу - це ще не все. Щоб практично опанувати мову, треба нею постійно спілкуватися, тобто, перебувати в мовному середовищі. За царату і аж до 30-х років таке середовище існувало на периферії і в колі гуманітарної інтелігенції. Тепер тільки інтелігенція залишилася носієм мови, адже село розмовляє "суржиком" і навіть Західна Україна, яка традиційно вважалася берегинею мови, тепер теж частково зрусифікована. Як же відновити втрачене?

...Коли моя подруга, поетеса і прозаїк Наталя Дзюбенко та її чоловік, американський політолог, професор Джеймс Мейс приходять до мене, всі мої російськомовні гості переходять на українську. Бо ж стає соромно: людина з-за океану спромоглася вивчити нашу мову, а ми? Він для мене - докір совісті. Бо ж, нікого не агітуючи, кожного дня свого майже десятилітнього життя в Україні він демонструє повагу до нашого народу, всюди розмовляючи українською. Це подружжя створює навколо себе ауру українства і є каталізатором готовності суспільства до спілкування рідною мовою. Мені здається, що така готовність є, треба лише створити мовний прецедент.

...Особисто мені найважче було подолати звичку, психологічний бар'єр: як сприймуть мій перехід на українську друзі, як ставитимуться у громадських місцях? Та мої побоювання виявилися марними. Друзі поставилися з розумінням, хоча не всі могли підтримати розмову українською. У громадських місцях зустрічала люб'язність, іноді аж надмірну, намагання відповісти українською, а у тих, хто нею добре володіє, - неприховане задоволення від можливості поспілкуватися. Принаймні поки що не наштовхувалася на зауваження чи ворожість, як це було за радянських часів. Отже, мовне середовище маємо створити ми самі, необхідно лише кожному усвідомити важливість цього кроку.

Гадаю, українська мова повинна стати вжитковою серед знакових фігур, які мають мільйони шанувальників, що прагнуть наслідувати своїх кумирів. (Приміром, чула, що в Росії, де великою популярністю користуються групи "ВВ" та "Океан Ельзи", деякі музичні колективи почали писати пісні українською). Але якщо шановані мною Андрій Шевченко або Олег Блохін не можуть зв'язати українською двох слів, брати Клички, вільно володіючи німецькою та англійською, котрий рік обіцяють вивчити державну мову, - про яке наслідування можна говорити? Правду писав Тарас Григорович Шевченко:

"І Колара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Танка,
І в слав'янофіли
Так і претесь... І всі мови
Слав'янського люду -
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі..."

І в цьому випадку, знову ж таки, має бути принциповою політика держави: якщо ти представляєш Україну, мусиш говорити українською.

Отож, як не крути, а мовне питання як важлива складова національної ідеології найперше має вирішуватися комплексно - саме на державному рівні.

Гадаю, у нас ще є шанс зробити так, щоб українською мовою розмовляти було престижно, щоб вона стала ознакою елітності, бо вже давно настав час повернути українській мові статус "панської".

Тетяна НИКИТЮК