- мова.укр
  До головної сторінки  
   



 
 Потрібні слова
 
 
Палкий патріот і знаний словесник Святослав Караванський, який пересидів у радянських тюрмах 31 рік за свої переконання, а саме за любов до Батьківщини, якось ходив по квартирах у радянській Одесі й агітував одеситів передплачувати журнал, у назві якого було слово "комуніст".
Робив він це не з ідеологічних міркувань, а тому, що журнал той був українськомовний. Цей філолог добре розумів, що мова, якою ми говоримо, - це крона й коріння явища самого людського єства. Мова сильна і вічна, поки вона живиться реальним відчуттям у людей рідної землі. Тому слова "бандит", "лайно" у мові людям так само потрібні, як і слова "хліб" та "щастя".

 
 
 Нормальна людина
 
 
У маршрутці їду до Києва. Сусіда по сидінню заговорив російською. Відповідаю українською. Мого рускоязичного українця це ніскільки не здивувало, але трохи згодом він запитав мене, чи я не націоналіст? Пояснює: "У тебя мова украінская… харошая, нє суржік".
- А ти хто, - питаю, - що російською говориш?
- Я… я нармальний чєлавєк.
Василь Трубай

 
 
 П'яні але… свої
 
 
Якось повертався пізно увечері… Стою на трасі, чекаю якогось транспорту до Обухова. Довкола безлюдна дорога і темний ліс. Раптом чую голоси: з того лісу до зупинки наближається добре захмеліла молодіжна компанія. Я, звісно, весь насторожився, нерви в струну - чекаю неприємностей. Та коли п'яні хлопці з дівчатами підійшли, я почув, що вони говорять між собою гарною, вишуканою українською мовою - і все! Враз напруги як не було, нерви розслабилися, серце заспокоїлося - молодь, яка говорить чистою українською мовою, навіть якщо вона геть п'яна, нічого поганого мені не скоїть. Честь не дозволить, не те виховання!

Василь Трубай

 
 
 Прівєт, хахли!
 
 

В українців до того вже притупили почуття гідності, що ми навіть перестали ображатися, коли на нас кажуть "хахол"… Якийсь заїжджий естрадний московський півник, вибігши на одну із столичних українських сцен, може дозволити собі крикнути: "Прівєт, хахли і хахлушкі!". І що ви думаєте, хтось кинув у нього гнилий помідор? Якби ж то! Уся публіка, вся українська молодіжна тусовка раптом закричала, заверещала, загигикала і мало не об........ від шаленої радості.

Нас таки добряче встигли зазомбувати!

Василь Трубай, "Літературна Україна", 19.08.2004

 
 
 "Я ее и так знаю!"
 
 
Стоїмо на пероні з Максимом - моїм племінником з Полтави.
- Слухай , - питаю я. - А ти, взагалі, українець чи ні?
- Да, - відповідає той.
- А чому ж тоді ти не розмовляєш по-українському?
- А я ее і так знаю, - гордовито кидає він мені.
- Ну, гаразд! - вривається мій терпець. - Скажи, будь ласка, що означають такі українські звичайні, здавалося б, слова (і я з павзою називаю кілька найскладніших): розвій, упосліджений, несамовитий, осоружний, гарувати, залюбки, мимохіть, вікопомний… Бачу, як обличчя хлопця відбиває процес розумового напруження й концентрації думок. Він перебирає всі свої знання мови… За деяку мить підліток здивовано відповідає:
- Не знаю, а що вони означають?
Від тієї розмови минув рік, але й тепер я отримую листи від Максима, написані добірною, як для восьмикласника, українською, в якій дібрано кожне слово. Максим почав цю мову поважати!


 
 
 "Меня не проведешь!"
 
 
Наївно було б гадати, ніби проблема виключно в тім, що величезна кількість людей, від роду російськомовних, змушена була притьмом перейти на українську, не знаючи її до ладу. Бо - от же в чім штука! - до ладу вони не знають і російської...
Випадок, коли мені довелося здибатися з аґресивним поборником прав нашого російськомовного населення, був і сумний, і кумедний: охоронець у магазині, незрозуміло вороже насторожившись на звук моєї української, не без виклику заявив, що говоритиме "по-русски", - та ради Бога, миролюбно погодилась я, прошу дуже! - і почула: "Идемте, я вас проведу!". Е ні, кажу, "меня не проведешь!". Парубок витріщився геть ошаліло, довелося пояснювати: якщо "по-русски", то треба сказати "провожу", від слова "проводить", а "провести" когось по-російському значить - ошукати, тобто те саме, що "кинуть"… Словом, не склався в нас діалог: моя російська виявилася для бідного хлопця такою ж чужою, як і моя українська…

Оксана Забужко, "Репортаж із 2000-го року", с.77.


 
 
 Шо ти сказал, хахляра?
 
 
Чудова травнева українська ніч…
Вже далеко за північ.
Затримавшись в гостях у друзів, очікую електричку на станції Київ-Московський. Крокуючи по перону туди-сюди, милуюся цнотливими зорями, парубком-Місяцем, намагаюся встановити телепатичний контакт з іншими аналогічними далекими цивілізаціями, копіями Землі та, можливо, й України.
Мої езотеричні фантазії перебиває чийсь хриплий голос:
- Земля, которий час?
Не повертаючи голови, ще не бажаючи повертатись із космічних мандрів на неньку-планету, відповідаю:
- За четверть друга.
- Шо ти сказал, хахляра? - обурено гаркнуло за спиною.
Розум ще не спрацював, але підсвідомість за якісь долі секунди автоматично вмикає умовний рефлекс, якому тіло по-рабськи підкорено. Команда миттєво передається через нервові комунікації до м'язів, суглобів і резервуарів адреналіну. Організм, швидше, ніж я це описую, виконує наказ. У повітрі просвистів триєдиний.. удар кулаком, коліном та ребром долоні, які влучили у ціль.
Гуманоїд упав, як сніп, на долівку. Із його писка цюркнула якась червона рідина, він закрив отвори очей, захропів і, схоже, відкашлявся і сказав:
- Вибачте, будь ласка, я більше не буду.
- Ти хто такий і звідки? - грізно запитую.
- Звати мене Петром Ковтуном. Я із Хмельницької області, із села Жабинці.
Боже! Цей перевертень, з'ясувалося, мій земляк із "краси України" - Поділля.
- Дуже шкодую, що сильніше не вдарив тебе, бісовий виродку, - з розпачем сказав я і пішов до електропоїзда. Представник "грязі Києва і сміття України" залишився ночувати на тротуарі, зручно вмостивши голову на бордюрі.   далі
Анатолій Сопільник


 
 
 "Не скажу!"
 
 
Після того, як спроба гетьмана Івана Мазепи утворити українську державу зазнала поразки, сотні його соратників було кинуто до підвалів таємної канцелярії Петра I. Почались допити, тортури. У ті часи (до русифікації) різниця між українцями й росіянами на рівні мови була дуже значною: тоді, приміром, українці нерідко казали "Не скажу" там, де московити казали "Не знаю".
Так от, переповідають, що під час одного з допитів від пересічного українського полоненого вимагали виказати всіх змовників проти царя. Але на це той тільки знесилено відповідав:
- Не скажу я вам цього, не скажу (українською це значило: "Я цього не знаю").
- Не хочешь говорить, св…чь?! - лютував слідчий, дивуючись зухвальству українця.
І тортури тривали…


 
 
 Невоспитанность
 
 
Невимушено спілкуємось із симпатичною луганчанкою:
- Хто Ви за національністю? - питаю.
- Я русская.
- Чиста росіянка, чи, як то кажуть, є домішки?
- Чистокровная, - впевнено каже жінка. Але через декілька секунд додає:
- Ну, вообще-то мама у меня - молдаванка. Мне все это говорят, что я на молдаванку похожа.
- Причому на дуже вродливу молдаванку, - не стримуюсь я.
- Приятно это слышать, - відповідає вона задоволено.
- А какой национальности Ваш папа? (чомусь запитую вже російською).
- Ну, с отцом у меня все в порядке. Он чисто русский, из кубанских козаков.
- А яке у нього прізвище?
- Винник! - відповідає вона.
А через кілька секунд, поглянувши на мене, кидає:
- А что тут, собственно, смешного?


 
 
 Секс по телефону
 
 
Телефонують літньому чоловікові.
- Вас хвилює Зоя Пилипівна.
- Ви зовсім не хвилюєте мене.
Неправильно підібраний відповідник до російського "беспокоить" (доречно - "турбувати") перетворює банальний діалог на анекдот.

Петро Федотюк

 
 
 Пропозиція
 
 
Розговорився зі студенткою-заочницею Національного університету культури та мистецтв.
- У нас викладають переважно російською, - каже вона.
- ?!
- Викладач заходить до аудиторії і запитує: "На каком язикє будєм общаться - на українском ілі на нормальном?" - Більшість, звісно, за "нормальний"…

Петро Федотюк

 
 
 Булочний синдром
 
 
Де б я не був, купую хліб "Український". Він мені дуже смакує.
І в якій булочній не бував, як тільки доходжу до каси:
- Что у вас?
- Український.
- Ага, укрАинский, - неодмінно перекапустить касирка.
Ось вам один з нерозгаданих малоросійських комплексів.

Петро Федотюк

 
 
 Якою буває тиша?
 
 
Коли в другій половині 70-х років минулого століття запроваджувалася так звана "брежнєвська" Конституція СРСР, то в конституціях союзних республік несподівано зникла одна стаття. До цього в Конституції УРСР було записано: "Державною мовою на території Української РСР є українська". В новій конституції такої статті вже не було, адже устами самого генсека було проголошено "новую історіческую общость - совєтский народ", і цей "народ" мав говорити єдиною мовою - російською. Відтак мовам українській, білоруській, узбецькій і так далі місця в Союзі РСР уже не знаходилося.
Що вчинили у відповідь на це грузини? Вони зібралися кількасоттисячною громадою біля будівлі ЦК компартії Грузії у Тбілісі. Прийшли без сокир, вил, кіс та бучків, навіть не галасуючи "Геть!" і "Ганьба!". Зійшлись у цілковитій тиші, але в кожного на грудях висіла табличка з двома простими словами: "Рідна мова". Розгублений тодішній перший секретар Шеварднадзе телефонує в Москву і повідомляє про народний протест. Москва, зваживши на обставини, здається. Шеварднадзе виходить до людей і каже: "Розходьтеся. Буде вам рідна мова".
Те саме відбувалося і в прибалтійських республіках, і там рідна мова перемогла московський натиск.
А в Україні? А в Україні в ті дні панували спокій і тиша, які переривало хіба що обговорення переваг нової конституції. А ще трохи згодом сотні тисяч українців добровільно відхрестяться від своєї мови й національності під час загального перепису населення.
На основі статті Віктора Баранова

 
 
 Запитання-відповідь
 
 
- От якби тобі дали найповнішу владу в Україні на один день, що б ти зробив у першу чергу?
- Я поміняв би народ.
Записав Віктор Баранов

 
 
 Фраґмент з історії?
 
 
Ворог відібрав у нас майже всю землю, а ми за своє. І знаєш, Ігоре, що прикметно? Що українці так залюблені у свою некрофілію, що найбільше встановлюють пам'ятники не просто трупам, а - трупам розчленованим: погруддя, бюсти, півтулуба, а ще краще - відрізану голову!
- По-моєму, Григорію, ти перебільшуєш, - я намагався бути об'єктивним.
- А наш коханий славень?! "Ще не вмерла…" Ще не вмерла, але вже доживає…
Важко мені було щось заперечити цьому в'їдливому Григорію, який, побувавши у стані клінічної смерти, уже нічого в цьому світі не боявся.
- Все почалося не два роки тому, коли вибухнула ця війна, ні, початок вмирання нації я вгледів ще у минулому столітті, якраз 24 серпня 1991 року… коли незалежність звалилася на наші українські голови, як манна небесна Мойсеєвим пастухам, і відтоді українство почало здавати позицію за позицією. Навіть національно свідомі українці занадто швидко переходили на мову співрозмовника, мовляв, культурні. Пам'ятаєш, як довго точилась мовна війна?
Я це пам'ятав.
- Вони називали нас "позаяками" і "потягами", а ми їх - "міроприємствами" і "замісниками". І чим усе це закінчилось?
Я мусив відповідати:
- Тим, що російську мову було визнано офіційною в Україні…
- Зазнач, другою після українською за Конституцією. А насправді? - запитав Григорій.
- Насправді все дуже швидко русифікувалось, - відповів я, - газети, телевізія, державне канцелярство, ну, Internet ніколи й не був українським, що там ще?..
- Ось тому й воюємо! - патетикою, якої сам від себе не чекав, вигукнув я.
- Кепсько воюємо, - буркнув Єрофантенко, - вже два роки лише те й робимо, що здаємо їм місто за містом.
Це була правда.
Фраґмент з книги Василя Кожелянка "Дефіляда".

 
 Розмова в одній з київських бібліотек
 
 
- Скільки ви вже в Києві?
- Два місяці.
- І як вам тут?
- Уже втомився. Хочу додому, на Західну Україну. Дуже скучив за рідною мовою.
- А хіба в Києві ви не чуєте української?
- Ні, тут зовсім інше. Тут немає українськомовного середовища.
- Немає? А, може, ви його просто погано шукали?
- Подумайте, що ви кажете… Чому це я маю шукати в столиці України українськомовного середовища?

 
 
 No comments
 
 
Немолода пані голосно робить зауваження торгуючому різним крамом в електричці:
- Если уж Вы говорите по-укрАински, то хоть бы правильно говорили: нужно не весы, а вагы или терезы.
- Справжній язик той, яким говоре народ, - парує торговець. - Якщо говорити по-вашому, то виходить, що на гінеколога треба казати піхвозаглядач.
Російськомовна пані не знаходить, що відповісти. Торговець проходить повз неї, вигукуючи:
- Веси - 3 гривні, ручки - одна штука 25 коп., 5 - на гривню.


 
 
 Аргумент
 
 
- Не люблю западенців, - каже моя сусідка по дачі тітка Ганна, - хитрі вони дуже… хитрі й наглі.
- Даремно ви так, - кажу я, - Є ж різні люди. А западенці, то в них злочинність набагато нижча від нашої, та й до церкви вони ходять не те, що ми …
- До церкви? - обурюється тітка Ганна щиро, - та яка ж то церква, що там по-польськи говорять?
- Але, тьотю, ви ж теж не до української церкви ходите, а до московської! І переходите там з української на російську…?
- А на яку ж іще? - перебиває мене жінка, - Що це за мова така, в якій кажуть "Нехай святиться ім'я Твоє". Що це за слово таке нехай? Хіба можна хаяти Бога в молитві….
 

 
 
 День народження у Гриші
 
 
На трамвайній зупинці діалог:
- Підеш на гименини до Гріші?
- Піду, коли приглосять.
 

 
 
 Ще чернігівського, будь ласка!
 
 
Сидимо в кав'ярні в центрі Києва, п'ємо біле чернігівське. 30 хвилин тому закінчився сеанс суперпопулярного нині фільму - "Матриця: перезавантаження", на який ми пішли всією компанією. Вражень удосталь. Хоч більшість людей в цьому товаристві я зустрів уперше - розмова ведеться жваво, бо "Матриця єднає всіх!". Після того, як про фільм уже говорено багато, поволі переходимо до інших тем:
- А ты почему говоришь на украинском? - запитує мене молодик з протилежного боку столу, бо я, очевидно, привернув його увагу як єдиний українськомовний.
- Для мене це важливо, - кажу. - Просто я бачу, як нищиться наша культура, мова і не хочу брати в цьому участь. Можливо, навіть намагаюсь цьому протидіяти!
- Ты, конечно, не обижайся, но, я думаю, что тот, кто говорит на украинском, иногда просто стремиться выделиться из толпы, произвести впечатление, чтобы оказаться в центре внимания! Я не говорю конкретно про тебя, а вообще…
- Знаєш, у сьомому класі я й справді зі штанів вистрибував, щоб привернути загальну увагу, але нині цим якось менше переймаєшся. Думаю, що, насправді, розмовляти українською не так уже й легко, бо тепер українська в більшості міст є мовою протистояння: тебе постійно ніби змушують долати опір російськомовного оточення - опір найперше психологічний. Повір мені, таке не під силу слабкодухим. До того ж, нерідко, якщо розмовляєш українською, тебе чомусь постійно намагаються ошукати в магазинах, на ринку. Бувають й інші неприємні ситуації. Тут не до випендрьожу! Та й щоб використовувати українську мову повсякчас, її принаймні потрібно непогано знати.
- Да-а? Но неплохо бы знать и еще что-что, кроме украинского. Understand, what I mean? - задоволено кидає він кілька слів англійською.
- I understood you well, - парую, - If you wish we can easily switch into English. However, it woudn't be polite for others may not understand us. Do you agree with me? (у мене завжди була гарна вимова). Ще трохи англійської, і я помічаю, що мій співрозмовник уже жалкує, що спробував похизуватись своїм інґлишом.
- Ладно, ладно! - задкує він, - Ведь, в конце концов, это ты у нас едешь в Америку… і, ніби виправдовуючись, каже: - Мне вообще-то нравится украинский, но я терпеть не могу, когда вместо "украИнский" произносят "укрАинский."
- От і добре! - відповідаю, роблячи неприховану спробу завершити цю розмову і сповзаю на іншу тему: - Цікаво, для чого Нео б'ється з аґентами, якщо вони всеодно невмирущі?
Помітно, що ця дилема цікавить моїх співрозмовників значно більше, ніж питання української мови. Що ж, мені чомусь байдуже. Ще хвилина-друга, і ми знову з насолодою обговорюємо "Матрицю", перезавантажуючись…
- Дівчино, ще чернігівського, білого, будь ласка!
Як все-таки добре бути молодим!

 

 
 
 Розмова в гуртожитку
 
 
- Слухай, Денисе! Як ти вважаєш, в тебе є проблеми з українською?
- Так, є! Хіба ти сам не бачиш?!
- А ти хотів би поліпшити свою українську?
- Ні!
- Чому?
- А мені це не потрібно!
- …?
- Ну, розумієш, українця я і так якось зрозумію. Правильно? А от англійця - ні. Тому я краще вчитиму англійську!
 

 
 
 Котра година
 
 
"Хрещатик. Осяяні вітрини вишуканих крамниць. Гарно вбрані юнаки й юнки обіруч осіннього падолисту. Ошатному, вельми люб'язному панові вкрай потрібно довідатися про час. Із щонайщирішою гречністю звертається він до перехожого:

- Коли ваша ласка, котра зараз година, юначе?
- За чверть дванадцята, шановний добродію.

Якою втіхою засяяли очі пана, з якою гарячковою схвальністю почав він тиснути юнакові руку. Був здивований мовною грамотністю молодої людини. Парадокси Києва… Парадокси оцінок…" [Світлана Костянтинова, "Мовознавство", №3, 2002, с.97].

 

 




До головної сторінки Додати нарис



 Нове про Мову 

NovaMova.com.ua